Цей текст — особисте свідчення про подію, яка стала одним із витоків майбутнього лікарського шляху Уляни Лущик.

У п’ятому класі моє життя розділилося на «до» і «після».

Я отримала тяжкий перелом обох кісток гомілки з багатоуламковим ушкодженням. Попереду були місяці лікування: витяжка, гіпс, тривале відновлення і вимушена ізоляція від звичного життя.

Саме тоді я вперше по-справжньому побачила силу лікарської професії.

Лікарі, які мене лікували, змогли відновити ногу без оперативного втручання. Для мене, дитини, це стало не лише одужанням. Це стало відповіддю на питання, ким я хочу бути.

Я повернулася до школи вже з чітким рішенням:

Я буду лікарем.

Через тривале лікування мені довелося навчатися вдома. Контрольні роботи, заліки, відповіді — усе проходило без підказок, без шпаргалок, сам на сам із учителем.

Саме тоді я зрозуміла просту істину:

Єдине, що завжди належить тобі, — це твої знання.

Відтоді знання стали моєю силою.

Моєю відповідальністю.

І моєю свободою.

Саме цей досвід багато в чому визначив моє подальше професійне життя, моє ставлення до науки і до медицини.

Саме з цього досвіду поступово сформувалося глибоке ставлення до медицини як до професії, що повертає людині не лише функцію, а й можливість жити.