Вольова, енергійна, завжди усміхнена, оптимістична, керівник науково-методичного центру уль­тразвукової діагностики „Істина” Уляна Лущик ніколи не нарікає на життя. Навпаки, єдине, чого їй частенько бракує, так це часу. Але й тут вона не опускає руки: необхідні години можна викроїти у сну. А життєвий тонус компенсувати купанням у ополонці, коли інші кутаються у шуби й шарфи. Вона вміє так розпорядитися своїм часом, щоб його вистачало на роботу, спілкування з друзями, родину, поїздки і участь у різних медичних симпозіумах. Вона – засновник і керівник центру, який займається лікуванням недуг, котрі офіційною медициною часто приречені як… невиліковні. Вона береться лікувати розумову відсталість, виводить хворих із коматозного стану, захищає наукові дисертації, виховує двох дітей, ще й здобуває другу вищу освіту – юридичну.

– Уляно Богданівно, як на ваш погляд, лідером на­роджуються чи стають у свідомому віці?

– Якщо говорити, врахо­вуючи власний досвід, то лідерські навики помічала за собою з дитинства. Прига­дую, як на шкільному спорт­майданчику організовувала серед своїх однолітків коман­ди з різних ігор – волейболу, баскетболу. Однак я була не агресивним лідером, про яко­го говорять: нахаба, а навпа­ки – миролюбним, намагала­ся завойовувати авторитет знаннями. Лідерські позиції проявилися і в класі – я була ланковою. У п’ятому класі спіткало лихо – я зламала ногу, перелом був серйозний: пошкоджені обидві гомілкові кістки, я довго й наполегливо вчилася заново ходити. Мені пощастило – я потрапила в руки досвідчених лікарів, які без операції настільки вдало „склеїли” мою ногу, що я до­сить скоро змогла ходити. Яким же було розчарування, коли я повернулася, а хтось інший зайняв моє місце лан­кової, було прикро, що одно­класники так легко „зрадили” мене, і все – через хворобу. Тоді відбулася переоцінка цінностей (адже я мала ба­гато часу для роздумів), тоді ж чіткою зрозуміла, що буду лікарем, що моє покликання – допомагати людям.

– Чи мали ви у ди­тинстві мрії, які скеровува­ли вас на досягнення мети?

– У дитинстві мені дуже подобалися біологія і медици­на. У тому ж „доленосному” п ‘ ятому класі переді мною поста­ло питання: ким я хочу бути. Щоб зрозуміти, настільки сильно була захоплена біоло­гією, скажу, що в мене взим­ку у хаті розпускалися кон­валії, цвіли тюльпани. Дід збу­дував мені теплицю для ви­рощування овочів і фруктів, і я тішила своїх рідних свіжи­ми плодами, коли за вікном вирували заметілі. Однак коли постав вибір – меди­цина чи біологія, батьки ска­зали: якщо ти будеш біологом, ти не зможеш бути лікарем, а ось якщо станеш лікарем, то зможеш допомагати і людям, і твої улюблені рослини й ме­телики не залишаться без уваги.

– Яким було бачення досягнення мети?

– Я старанно вчилася, закінчила школу з золотою медаллю, відвідувала гурток для школярів при медінсти­туті. Звісно, батьки справи­ли великий вплив, – якщо в родині люди залюблені в про­фесію, то діти виростають у такому ж дусі.

А щодо лідерства, то… Пригадую, що мені завжди подобалося самій приймати рішення. Я вміла переконати у своїй точці зору вчителів, батьків, друзів.

Лідерські навички культивувалися і батьками: розу­міючи, що виховують нестандартну дитину, вони створювали для мого розвит­ку всі умови. Захотіла дити­на робити каталожні папки, в яких давала лад своїм мате­ріалам про різні типи рослин, тварин, – будь ласка! До речі, „прототип” цих тек нині – у мене в кабінеті. Вважаю, в керівника все має бути си­стематизоване, розкладене „по поличках”. Я все це роб­лю залюбки і, між іншим, працюю без секретаря.

Щоб до мого рішення при­слухалися, я мала перекона­ти у перевагах своєї точки зору, скажімо, голову студен­тського профкому. Разом з однодумцями ми організову­вали вечори класичної музи­ки, безалкогольні весілля (як­раз тоді в країні ввели сухий закон). Мені справді хотілося зробити так, щоб людям було весело і при цьому не було потреби пити алкоголь. Робо­та в студентському профкомі виховала у мені вміння зна­ходити спільну систему ко­ординат для різних людей. І як приємно сьогодні зустрі­чати колишніх колег по сту­дентському самоуправлінню – той працює головним ліка­рем, інший став головним районним спеціалістом.

– Які перешкоди дово­дилося долати на шляху до мети?

– Мені дуже подобаєть­ся фраза: людина на своє­му життєвому шляху має стільки труднощів, скільки вона може витримати. Пев­но, я можу витримати дуже багато.(Сміється) Я завжди відчайдушно йду через тер­ни до зірок. Свою дорогу зав­жди торувала самостійно, не сподіваючись на чиюсь підтримку. Я обираю чесний шлях, нікому не наступаючи на п’яти. Мене приваблює новаторський підхід до спра­ви. Те, що я застосовувала 5 – 7 років тому в своїй ме­дичній практиці, багато хто з моїх колег тільки зараз починає опановувати. Узяти хоча б книжки, які видає наш центр. Література, яку ми видали ще 1997 року, зараз іде „на ура” на тематичних конференціях, у тому числі й на закордонних симпозіумах.

– Керівником бути непросто?

– Так, звісно. Я. на­приклад, постійно вчуся бути ним, удосконалюючись сама, ставлю такі ж вимоги до ко­лективу. Пригадую, як у перші роки керування мені було важко зробити зауваження співробітникові, старшому за віком. Довелося навіть вда­тися до психологічних тренінгів, аби не розвинути в собі цей комплекс.

– Ваш колектив – мо­лодіжний. Це свідома орі­єнтація на молодь?

– Так. Із молоддю легше працювати. Оскільки наш центр науковий, ми часто вдаємося до нестандартних підходів у лікуванні, методів, які лікарям із консервативним мисленням просто незро­зумілі… І я переконалася: мо­лодь набагато легше адап­тується до нових ідей та ме­тодик. Людина, яка прагне легких шляхів, марить дов­гим карбованцем і не цу­рається хамства, у нашому колективі просто не прижи­веться. Орієнтуюся на тих, хто хоче займатися науко­вою роботою, поважає пацієнтів, щиро любить про­фесію лікаря, вміє співчува­ти хворому.

– І яка вона, наша сучас­на молодь, на ваш погляд?

– Чесно кажучи, до су­часної молоді, яка закінчує школу, інститути, я ставлюся дещо насторожено. Навіть моє покоління – це люди, яким зараз 30 – 40 років, – все-таки більш відповідальні. На превеликий жаль, серед су­часної молоді багато таких, хто не знає, чого хоче від життя, не дбає про кваліфі­кацію, освіту. Це люди, які живуть одним днем і чиї дум­ки зайняті дискотеками та розвагами.

Але це стосується не всіх. Звісно, багато серед юнаків і дівчат людей серйозних, вдумливих, які ба­чать свою мету і впевнено прямують до її здійснення.

– Наскільки важлива для вас підтримка сім’ї?

– Дуже важлива перш за все у розумінні. Мене дивує, як деякі чоловіки говорять: ти жінка, твоє місце на кухні. Це свідчить про рівень культу­ри чоловіка, адже насправді жінка нічого не мусить. Бути безкоштовною домогоспо­даркою – не для мене. Жінка –берегиня домашнього вог­нища, займається вихован­ням дітей – це так. Але одній жінці вистачає кількох хвилин уранці і ввечері, щоб „підрихтувати” виховання сина чи доньки, а інша може сидіти вдома цілісінький день, а користі від того виховання не видно.

– Ваша формула успіху ?

– Як такої формули немає, оскільки питання успіху взагалі не стоїть. Передусім ставлю великі вимоги до себе, адже доводиться займатися усіма питаннями, якими опікується фірма. Якщо не встигатиму, то й фірма відповідно не матиме належних обертів – науко­вих, із лікування, діагностики. Якщо я чогось не встигаю, то… „заохочую” до співпраці ночі. Коли колектив спокійно спить, керівник розписує графік роботи фірми. І вранці, поки я займаюся пацієнтами, співробітники вже ознайом­люються з перспективним планом роботи „Істини” на півмісяця. Людям непосвяченим здається, що бути керівником дуже просто: сидиш собі в директорському кріслі й роздаєш необхідні розпоряд­ження. А насправді….Скажі­мо, моделі приватного науко­во-медичного центру в Ук­раїні не існує, все доводить­ся піднімати самій. Тобто з од­ного боку повна свобода дій, хоч на голові ходи, а з іншого – відповідальність, яка зав­жди мене дуже стимулює до роботи. Як в Екзюпері – ми відповідаємо за тих, кого при­ручили. Так і я відповідаю за колектив, кожен ранок починаю з думки, як сьогодні пройде день на фірмі. У мене був період під час захисту докторської дисертації, коли моя робота наукова могла стати… баластом для „Істи­ни”. Я відчула в певний момент, що „Істина” пішла вперед, доки я займаюся написанням роботи. Тоді прийняла рішен­ня: дисертацію пишу ночами, а вдень на першому плані «Істина». І три місяці до офі­ційного захисту всі ночі я пра­цювала над дисертацією. Тоб­то я зрозуміла, що ні родина, ні колектив не мають потерпати від того, що я займаюся науковою роботою.

– Як ви вважаєте, якщо вершина не підкорюється, то, може, варто поступити­ся, спрямувавши себе на досягнення якоїсь іншої мети?

– Чесно кажучи, я ніколи не ставила перед собою мети долати вершини. Якщо простежити траєкторію мого життєвого руху. то я просто жила так, щоб мати задово­лення від життя. У мене немає ворогів, немає пробле­ми, що я боялася б подивити­ся комусь у вічі. Просто немає людей, яких би я обманула, образила, що характерно для нинішнього суспільства. Мої вершини – це перш за все людські цінності, вміння зали­шатися собою. Не хочу щоб мені дорікали, що я йшла до тих же вершин негідними шляхами. Не розумію тих, для кого мета виправдовує засо­би. Без наполегливості не­можливо. але має бути якась межа у досягненні компромі­су із власним сумлінням. Те, що падає з неба, людина ніко­ли не цінує. Я не боюся приізна­тися молодшим співробітни­кам, що я чогось не знаю. У мене достатньо знань, щоб я боялася чогось не зна­ти. Я читаю і медичну, і юри­дичну, і бухгалтерську літера­туру, стараюся бути в курсі всіх проблем.

– То в чому ж „Істина”?

– У правдивості. У першу чергу, в правдивості перед собою. Якщо людина грішить перед своїм „я”, відбувається конфлікт між тілом і душею, що призводить до цілої низки захворювань. Недавно прочитала в статті про СНІД, що, можливо, люди отримали цю хворобу як попередження про те, що вони не на правильному шляху . Адже не секрет, що є багато кармічних хвороб: якщо лю­дина не змінює своєї поведі­нки, підходу до життя, то вона не одужає. Особливо це сто­сується хворих, які перебу­вають у коматозному стані. Дуже часто це якась розпла­та за неправильні вчинки, іноді розплата запізніла. Але є в нашому житті терези, які ці речі врівноважують. Тому наша „Істина” полягає в тому, що ми завжди намагає­мося бути правдивими і пе­ред собою, і перед пацієнтом.. Людина, яка вперше до нас приходить, іноді дивується, настільки глибоко ми „копає­мо” хворобу. А коли час по­казує, що ми були праві, то хворі стають нашими одно­думцями, а це надзвичайно важливо.

І якщо дітки з розумовою відсталістю, хворобами, які не лікуються офіційною меди­циною, ідуть до школи, то я вважаю це досягненням на­шого колективу. Я вчасно зрозуміла: не все, що написане в підручниках із медицини, є істиною в останній інстанції. Я цілком усвідомлюю, на що я йду, беручись за невиліковні хвороби, важкі стани. Якщо хворий за всіма канонами ме­дицини має померти, але я відчуваю, що шлях виходу з глухого кута є, то як науко­вець просто мушу взятися за цей „безнадійний” випадок. Усе-таки науковий підхід має йти попереду будь-якої хво­роби. Хоча новаторські речі дуже важко сприймаються в суспільстві.

Юлія КОСИНСЬКА