Вольова, енергійна, завжди усміхнена, оптимістична, керівник науково-методичного центру ультразвукової діагностики „Істина” Уляна Лущик ніколи не нарікає на життя. Навпаки, єдине, чого їй частенько бракує, так це часу. Але й тут вона не опускає руки: необхідні години можна викроїти у сну. А життєвий тонус компенсувати купанням у ополонці, коли інші кутаються у шуби й шарфи. Вона вміє так розпорядитися своїм часом, щоб його вистачало на роботу, спілкування з друзями, родину, поїздки і участь у різних медичних симпозіумах. Вона – засновник і керівник центру, який займається лікуванням недуг, котрі офіційною медициною часто приречені як… невиліковні. Вона береться лікувати розумову відсталість, виводить хворих із коматозного стану, захищає наукові дисертації, виховує двох дітей, ще й здобуває другу вищу освіту – юридичну.
– Уляно Богданівно, як на ваш погляд, лідером народжуються чи стають у свідомому віці?
– Якщо говорити, враховуючи власний досвід, то лідерські навики помічала за собою з дитинства. Пригадую, як на шкільному спортмайданчику організовувала серед своїх однолітків команди з різних ігор – волейболу, баскетболу. Однак я була не агресивним лідером, про якого говорять: нахаба, а навпаки – миролюбним, намагалася завойовувати авторитет знаннями. Лідерські позиції проявилися і в класі – я була ланковою. У п’ятому класі спіткало лихо – я зламала ногу, перелом був серйозний: пошкоджені обидві гомілкові кістки, я довго й наполегливо вчилася заново ходити. Мені пощастило – я потрапила в руки досвідчених лікарів, які без операції настільки вдало „склеїли” мою ногу, що я досить скоро змогла ходити. Яким же було розчарування, коли я повернулася, а хтось інший зайняв моє місце ланкової, було прикро, що однокласники так легко „зрадили” мене, і все – через хворобу. Тоді відбулася переоцінка цінностей (адже я мала багато часу для роздумів), тоді ж чіткою зрозуміла, що буду лікарем, що моє покликання – допомагати людям.
– Чи мали ви у дитинстві мрії, які скеровували вас на досягнення мети?
– У дитинстві мені дуже подобалися біологія і медицина. У тому ж „доленосному” п ‘ ятому класі переді мною постало питання: ким я хочу бути. Щоб зрозуміти, настільки сильно була захоплена біологією, скажу, що в мене взимку у хаті розпускалися конвалії, цвіли тюльпани. Дід збудував мені теплицю для вирощування овочів і фруктів, і я тішила своїх рідних свіжими плодами, коли за вікном вирували заметілі. Однак коли постав вибір – медицина чи біологія, батьки сказали: якщо ти будеш біологом, ти не зможеш бути лікарем, а ось якщо станеш лікарем, то зможеш допомагати і людям, і твої улюблені рослини й метелики не залишаться без уваги.
– Яким було бачення досягнення мети?
– Я старанно вчилася, закінчила школу з золотою медаллю, відвідувала гурток для школярів при медінституті. Звісно, батьки справили великий вплив, – якщо в родині люди залюблені в професію, то діти виростають у такому ж дусі.
А щодо лідерства, то… Пригадую, що мені завжди подобалося самій приймати рішення. Я вміла переконати у своїй точці зору вчителів, батьків, друзів.
Лідерські навички культивувалися і батьками: розуміючи, що виховують нестандартну дитину, вони створювали для мого розвитку всі умови. Захотіла дитина робити каталожні папки, в яких давала лад своїм матеріалам про різні типи рослин, тварин, – будь ласка! До речі, „прототип” цих тек нині – у мене в кабінеті. Вважаю, в керівника все має бути систематизоване, розкладене „по поличках”. Я все це роблю залюбки і, між іншим, працюю без секретаря.
Щоб до мого рішення прислухалися, я мала переконати у перевагах своєї точки зору, скажімо, голову студентського профкому. Разом з однодумцями ми організовували вечори класичної музики, безалкогольні весілля (якраз тоді в країні ввели сухий закон). Мені справді хотілося зробити так, щоб людям було весело і при цьому не було потреби пити алкоголь. Робота в студентському профкомі виховала у мені вміння знаходити спільну систему координат для різних людей. І як приємно сьогодні зустрічати колишніх колег по студентському самоуправлінню – той працює головним лікарем, інший став головним районним спеціалістом.
– Які перешкоди доводилося долати на шляху до мети?
– Мені дуже подобається фраза: людина на своєму життєвому шляху має стільки труднощів, скільки вона може витримати. Певно, я можу витримати дуже багато.(Сміється) Я завжди відчайдушно йду через терни до зірок. Свою дорогу завжди торувала самостійно, не сподіваючись на чиюсь підтримку. Я обираю чесний шлях, нікому не наступаючи на п’яти. Мене приваблює новаторський підхід до справи. Те, що я застосовувала 5 – 7 років тому в своїй медичній практиці, багато хто з моїх колег тільки зараз починає опановувати. Узяти хоча б книжки, які видає наш центр. Література, яку ми видали ще 1997 року, зараз іде „на ура” на тематичних конференціях, у тому числі й на закордонних симпозіумах.
– Керівником бути непросто?
– Так, звісно. Я. наприклад, постійно вчуся бути ним, удосконалюючись сама, ставлю такі ж вимоги до колективу. Пригадую, як у перші роки керування мені було важко зробити зауваження співробітникові, старшому за віком. Довелося навіть вдатися до психологічних тренінгів, аби не розвинути в собі цей комплекс.
– Ваш колектив – молодіжний. Це свідома орієнтація на молодь?
– Так. Із молоддю легше працювати. Оскільки наш центр науковий, ми часто вдаємося до нестандартних підходів у лікуванні, методів, які лікарям із консервативним мисленням просто незрозумілі… І я переконалася: молодь набагато легше адаптується до нових ідей та методик. Людина, яка прагне легких шляхів, марить довгим карбованцем і не цурається хамства, у нашому колективі просто не приживеться. Орієнтуюся на тих, хто хоче займатися науковою роботою, поважає пацієнтів, щиро любить професію лікаря, вміє співчувати хворому.
– І яка вона, наша сучасна молодь, на ваш погляд?
– Чесно кажучи, до сучасної молоді, яка закінчує школу, інститути, я ставлюся дещо насторожено. Навіть моє покоління – це люди, яким зараз 30 – 40 років, – все-таки більш відповідальні. На превеликий жаль, серед сучасної молоді багато таких, хто не знає, чого хоче від життя, не дбає про кваліфікацію, освіту. Це люди, які живуть одним днем і чиї думки зайняті дискотеками та розвагами.
Але це стосується не всіх. Звісно, багато серед юнаків і дівчат людей серйозних, вдумливих, які бачать свою мету і впевнено прямують до її здійснення.
– Наскільки важлива для вас підтримка сім’ї?
– Дуже важлива перш за все у розумінні. Мене дивує, як деякі чоловіки говорять: ти жінка, твоє місце на кухні. Це свідчить про рівень культури чоловіка, адже насправді жінка нічого не мусить. Бути безкоштовною домогосподаркою – не для мене. Жінка –берегиня домашнього вогнища, займається вихованням дітей – це так. Але одній жінці вистачає кількох хвилин уранці і ввечері, щоб „підрихтувати” виховання сина чи доньки, а інша може сидіти вдома цілісінький день, а користі від того виховання не видно.
– Ваша формула успіху ?
– Як такої формули немає, оскільки питання успіху взагалі не стоїть. Передусім ставлю великі вимоги до себе, адже доводиться займатися усіма питаннями, якими опікується фірма. Якщо не встигатиму, то й фірма відповідно не матиме належних обертів – наукових, із лікування, діагностики. Якщо я чогось не встигаю, то… „заохочую” до співпраці ночі. Коли колектив спокійно спить, керівник розписує графік роботи фірми. І вранці, поки я займаюся пацієнтами, співробітники вже ознайомлюються з перспективним планом роботи „Істини” на півмісяця. Людям непосвяченим здається, що бути керівником дуже просто: сидиш собі в директорському кріслі й роздаєш необхідні розпорядження. А насправді….Скажімо, моделі приватного науково-медичного центру в Україні не існує, все доводиться піднімати самій. Тобто з одного боку повна свобода дій, хоч на голові ходи, а з іншого – відповідальність, яка завжди мене дуже стимулює до роботи. Як в Екзюпері – ми відповідаємо за тих, кого приручили. Так і я відповідаю за колектив, кожен ранок починаю з думки, як сьогодні пройде день на фірмі. У мене був період під час захисту докторської дисертації, коли моя робота наукова могла стати… баластом для „Істини”. Я відчула в певний момент, що „Істина” пішла вперед, доки я займаюся написанням роботи. Тоді прийняла рішення: дисертацію пишу ночами, а вдень на першому плані «Істина». І три місяці до офіційного захисту всі ночі я працювала над дисертацією. Тобто я зрозуміла, що ні родина, ні колектив не мають потерпати від того, що я займаюся науковою роботою.
– Як ви вважаєте, якщо вершина не підкорюється, то, може, варто поступитися, спрямувавши себе на досягнення якоїсь іншої мети?
– Чесно кажучи, я ніколи не ставила перед собою мети долати вершини. Якщо простежити траєкторію мого життєвого руху. то я просто жила так, щоб мати задоволення від життя. У мене немає ворогів, немає проблеми, що я боялася б подивитися комусь у вічі. Просто немає людей, яких би я обманула, образила, що характерно для нинішнього суспільства. Мої вершини – це перш за все людські цінності, вміння залишатися собою. Не хочу щоб мені дорікали, що я йшла до тих же вершин негідними шляхами. Не розумію тих, для кого мета виправдовує засоби. Без наполегливості неможливо. але має бути якась межа у досягненні компромісу із власним сумлінням. Те, що падає з неба, людина ніколи не цінує. Я не боюся приізнатися молодшим співробітникам, що я чогось не знаю. У мене достатньо знань, щоб я боялася чогось не знати. Я читаю і медичну, і юридичну, і бухгалтерську літературу, стараюся бути в курсі всіх проблем.
– То в чому ж „Істина”?
– У правдивості. У першу чергу, в правдивості перед собою. Якщо людина грішить перед своїм „я”, відбувається конфлікт між тілом і душею, що призводить до цілої низки захворювань. Недавно прочитала в статті про СНІД, що, можливо, люди отримали цю хворобу як попередження про те, що вони не на правильному шляху . Адже не секрет, що є багато кармічних хвороб: якщо людина не змінює своєї поведінки, підходу до життя, то вона не одужає. Особливо це стосується хворих, які перебувають у коматозному стані. Дуже часто це якась розплата за неправильні вчинки, іноді розплата запізніла. Але є в нашому житті терези, які ці речі врівноважують. Тому наша „Істина” полягає в тому, що ми завжди намагаємося бути правдивими і перед собою, і перед пацієнтом.. Людина, яка вперше до нас приходить, іноді дивується, настільки глибоко ми „копаємо” хворобу. А коли час показує, що ми були праві, то хворі стають нашими однодумцями, а це надзвичайно важливо.
І якщо дітки з розумовою відсталістю, хворобами, які не лікуються офіційною медициною, ідуть до школи, то я вважаю це досягненням нашого колективу. Я вчасно зрозуміла: не все, що написане в підручниках із медицини, є істиною в останній інстанції. Я цілком усвідомлюю, на що я йду, беручись за невиліковні хвороби, важкі стани. Якщо хворий за всіма канонами медицини має померти, але я відчуваю, що шлях виходу з глухого кута є, то як науковець просто мушу взятися за цей „безнадійний” випадок. Усе-таки науковий підхід має йти попереду будь-якої хвороби. Хоча новаторські речі дуже важко сприймаються в суспільстві.
Юлія КОСИНСЬКА