30 грудня 2022 року Богдан Васильович та Надія Григорівна відійшли у вічність.
Не вщухає біль в наших серцях, і ніякою міркою не виміряти того великого горя і безповоротної втрати, що понесла наша родина у зв`язку зі смертю 92- річного Богдана Васильовича Лущика, який народився 21 лютого 1930р. в селі Боброїди Нестерівського району (Жовква) Львівської області в медичній сім’ї та продовжив династію медиків.
Не змогла пережити біль втрати наша мама, бабуся Лущик Надія Григорівна, яка народилася 11 червня 1940 року в місті Тернопіль в сім’ї Григорія та Марії Карнаух.
Сьогодні Богдан і Надя відбувають в далеку і довгу подорож у вічність, роблять перші несміливі кроки в Райському Різдв’яно-Новорічному саду і переступають поріг Вічності.
Вони прожили довге і не просте життя, місяць не дожили до 60-річчного ювілею одруження.
Познайомилися вони в Тернопільській дільничій лікарні, Богдан викладав, а Надія була студенткою. Острів кохання на Тернопільському плесі – це місце їх побачень та народження кохання.
Між ними була велика різниця у віці – 10 років, але дух однодумства, щирості, людяності та гідності завжди був їхнім еталоном цінностей як в житті, так і в професійній діяльності.
Навчався Богдан у Боброїдській сільській школі, Львівській Духовній семінарії, закінчив школу у Жовкві, Львівське медичне училище та вступив до Станіславського медичного інституту, який закінчив у 1956 році. З 1959р. по 2000р. працював заступником головного лікаря у поліклініці Тернопільської дільничної лікарні Львівської залізниці. А далі 15 років був директором приватного медичного центру МАГ імені Марії та Григорія Карнаух. Останні роки займався дачею, внуками.
Надія навчалася в Тернопільській середній школі № 2 і закінчила її з золотою медаллю, закінчила Тернопільський медінститут, всі роки працювала неврологом в Тернопільській дільничній лікарні Львівської залізниці та в приватному медичному центрі МАГ імені Марії та Григорія Карнаух.
Не віриться, що зла, невблаганна смерть забрала з нашого життя Богдана – таку чуйну, порядну, скромну, благородну людину, вродженого інтелігента, взірцевого сім’янина, дбайливого господаря, трудівника, люблячого сина своєї землі.
Нелегке дитинство, тяжка післявоєнна юність з важкою працею по здачі контингентів, сучасне нестабільне життя не знищили в ньому почуття людської гідності, і він проніс крізь все своє життя найкращі людські риси.
Надійною супутницею впродовж усього сімейного життя для нього була його Надя. Глибоко ерудована, спрагла до нових знань, вимоглива дружина, мати і бабуся. Вона стала його життєвою орбітою, яка надихала та допомагала планувати, вирішувати повсякденні справи, мудро і розважливо менеджувати сімейний проект, виховувати дітей, вирощувати внуків, спільно радіти правнуку.
Богдан Васильович любив життя, любив своїх рідних, всі відповідали йому взаємністю. Він прожив повноцінне життя і залишив глибокий слід та добру пам`ять про себе. Нема такої людини, щоб Богдан Васильович образив чи сказав прикре слово. Він розумів кожного, як керівник – мав підхід до серця кожної людини, співробітника та пацієнта, знаходив спільну мову з малою дитиною, дорослим юнаком і старшою людиною.
Ці людські цінності та гідність переплелися в них обох. Надія Григорівна переймалася кожним, незважаючи чи це член сім’ї, чи родини, чи колега чи просто сусід по квартирі, дачі. Завжди ділилася останнім з кожним, переймалася чужими бідами та болями, намагалася кожному віддати частинку свого тепла, добра та любови.
Надія Григорівна була людиною багатою духовно і окрасою нашого невеселого життя. На жаль, в нашій українській лексиці нема слів , які би втішили рідних або полегшили їх душевний біль.
Вони були надійними партнерами у житті, до останнього підтримуючи один одного, гідно разом долали всі виклики життя, проявляючи любов і турботу до останнього подиху.
Вони померли в один день, мама пережила тата всього на 15 годин. Зовсім неочікувано, перед приходом священника на панахиду по Богдану, Надія за лічені хвилини покинула цей світ. А в Богдана в труні з’явилася легка усмішка на обличчі. Його звичайна усмішка, така знайома усім нам.
Вони відлетіли у вирій разом, вона – його незмінний Ангел-охоронець, і він – її галантний кавалер.
Богдан і Надія. Вони не померли, а перейшли в іншу форму існування – життя вічне в нашій пам’яті. Вони живуть в своїх дітях, внуках та правнукові, які повинні взяти їх життя за приклад для наслідування.
Як сонце зігріває землю і все живе на ній, так і вони зігрівали нас своїм душевним теплом, життєвою виваженістю та мудрістю.
А як їх не стало, в наших душах поселився холод і порожнеча. ЇХ смерть була легкою, без мук і страждань.
Вони завжди були разом. Настільки разом , що ніхто не міг подумати, що разом вони продовжать довгу дорогу у вічність, в один день осиротивши усіх нас.
Збережімо їх світлий образ, поки живемо на цій святій землі.
Нехай ніколи не заростає стежина до їх вічної домівки і не в’януть квіти біля хати їх останнього спочинку.
Вічна та світла їм пам’ять, а в наших серцях вічна печаль, скорбота і туга.
Нехай для їх тіл земля буде пухом, а для душ – Царство Небесне. Сьогодні вони з нами, лише дивляться на нас з висот Всесвіту. Побажаймо їм подальшої щасливої долі удвох в мандрівці Всесвітом.
Мабуть, заслужили вони Вселенську любов нашого Творця, а запрошення у Царство Вічності було занадто швидким та без шансів на відтермінування.
92-річний Богдан Васильович та 82-х річна Надія Григорівна сьогодні вирушають у свою останню подорож – подорож вічністю… удвох.
Хай їх кращі риси душі реінкарнуються в нове покоління українців, яким відроджувати Україну і вести її до процвітання у світі.
