Ніч у Лісабоні: злочини проти людяності

«Ніч у Лісабоні»: темні прогалини в уроках історії про злочини проти людяності

Жовтень 2026 року

Від театральної вистави до переосмислення історії Європи, природи людської агресії та моральної відповідальності цивілізації.

Уляна Лущик — доктор медичних наук, академік АТНУ

Коли театральна вистава відкриває невідомі сторінки історії

Нещодавно я побувала на виставі «Ніч у Лісабоні» за однойменним романом Еріха Марії Ремарка.

Здавалося б, історія Другої світової війни достатньо відома. Ми вивчали її в школі, читали літературу, дивилися документальні фільми, знали про концтабори, Голокост, мільйони загиблих.

Але під час вистави я несподівано усвідомила, що в моєму розумінні історії Європи існує величезна прогалина.

Ми багато знали про війну, але значно менше — про те, що відбувалося з людьми ще до її початку.

Як освічена, культурна, науково розвинена Європа поступово перетворювалася на простір політичних переслідувань, депортацій, концтаборів і масового знищення?

Чому люди, які мали родини, професії, будинки, громадянство й повноцінне життя, раптом ставали вигнанцями?

Чому європейські держави, які декларували гуманістичні цінності, не змогли забезпечити захист сотням тисяч переслідуваних?

І найважливіше: чому людство, переживши трагедії ХХ століття, знову опинилося перед обличчям масштабних воєн, масових переселень і злочинів проти людяності?

Ці запитання поступово перетворили звичайне враження від театральної вистави на глибокі роздуми про природу людини та відповідальність цивілізації.

Європа до Другої світової війни: як починалося руйнування людських прав

Ми звикли пов’язувати початок Другої світової війни з 1 вересня 1939 року. Але систематичні переслідування людей у нацистській Німеччині почалися значно раніше.

30 січня 1933 року Адольф Гітлер став канцлером Німеччини. Упродовж наступних місяців нацистський режим фактично знищив демократичні механізми державного управління, усунув політичну опозицію та розпочав репресії.

Спочатку переслідували комуністів, соціал-демократів, профспілкових діячів та інших противників режиму. Згодом репресивна система охопила євреїв, ромів і сінті, людей з інвалідністю, окремі релігійні громади, гомосексуальних чоловіків та інших людей, яких нацисти оголошували небажаними.

Уже 22 березня 1933 року відкрився концентраційний табір Дахау. Отже, концентраційні табори існували в Німеччині за шість років до початку Другої світової війни.

Концтабори не були раптовим наслідком воєнного хаосу. Вони стали елементом державної системи політичного терору ще в мирний час.

Звичайну людину могли позбавити свободи не за скоєний злочин, а через політичні погляди, походження, релігію або невідповідність нав’язаним ідеологічним критеріям.

Перш ніж розпочалося масове фізичне знищення людей, відбулося поступове знищення їхнього правового та соціального статусу. Це один із найважливіших механізмів, які необхідно розуміти, вивчаючи історію злочинів проти людяності.

Як цивілізоване суспільство звикає до переслідувань

Особливо вражає те, що нацистська Німеччина була країною з високим рівнем розвитку науки, медицини, техніки, філософії та мистецтва. Німецькі університети належали до провідних наукових центрів світу.

Однак високий рівень освіти й наукових досягнень не запобіг поширенню расової ідеології та державного насильства.

Переслідування розгорталися поступово. Спочатку певним категоріям людей обмежували професійну діяльність. Потім позбавляли громадянських прав. Далі запроваджували обмеження щодо майна, пересування, освіти, шлюбу та участі в суспільному житті. Згодом почалися масові арешти, депортації та систематичне знищення.

Цей процес супроводжувався пропагандою, залякуванням і поступовою нормалізацією дискримінації.

Не все суспільство однаково підтримувало режим. Існували опір, допомога переслідуваним, особисті акти мужності. Але значна частина державних інституцій, професійних середовищ і громадян пристосовувалася до нових правил.

Особливо небезпечним виявилося перетворення людської нерівності на державну норму.

Трагедія починається не лише тоді, коли людину вбивають. Вона починається тоді, коли суспільство погоджується, що певна категорія людей має меншу цінність.

Біженці без батьківщини: трагедія, про яку розповідає Ремарк

«Ніч у Лісабоні» переносить нас у світ людей, які змушені тікати від переслідувань і шукати можливість залишити Європу. Дія роману переважно пов’язана з подіями 1942 року.

Для багатьох біженців Лісабон став символом останньої надії. Португалія залишалася нейтральною державою, а її атлантичні порти відкривали можливість вирушити до Америки.

Але дістатися Лісабона ще не означало врятуватися. Потрібні були документи, транзитні та в’їзні візи, кошти на переїзд і квитки на корабель.

Люди, які раніше мали повноцінне життя, раптом ставали залежними від бюрократичних рішень, прикордонних служб і випадкових обставин.

Особливо трагічною була доля тих, хто втік із Німеччини до Франції, Бельгії чи Нідерландів, а після німецької окупації цих країн знову опинився під загрозою.

Ще до війни міжнародне співтовариство продемонструвало обмежену готовність приймати переслідуваних. У липні 1938 року в Евіані відбулася міжнародна конференція за участю представників 32 держав.

Багато держав висловлювали співчуття, але більшість не погодилася суттєво послабити імміграційні обмеження. У результаті люди опинялися між державою, яка їх переслідувала, та іншими державами, які не бажали їх приймати.

Для мене саме цей аспект історії виявився одним із найболючіших. Людина могла мати високий інтелект, професійні досягнення, родину, бажання працювати й жити. Але її майбутнє визначав паспорт.

Держава могла позбавити людину батьківщини, а міжнародна система не гарантувала їй можливості знайти новий дім.

Медицина на службі злочинної ідеології

Як лікаря та науковця мене особливо вразив інший аспект історії нацистської Німеччини — участь медичної системи в переслідуваннях і масових убивствах.

Медицина, покликана захищати життя та здоров’я людини, в окремих випадках стала інструментом державної політики знищення.

У 1933 році нацистська влада ухвалила закон, який запроваджував примусову стерилізацію людей із визначеними режимом спадковими захворюваннями та станами.

Від 1939 року почалася організована програма вбивства людей з інвалідністю, пацієнтів психіатричних і спеціалізованих медичних закладів. Ця система отримала назву Aktion T4.

Для виправдання злочинів використовували псевдонаукові расові та євгенічні концепції, а вбивства маскували терміном «евтаназія». Лікарі брали участь у відборі пацієнтів, оформленні документації та організації злочинної програми.

За оцінками істориків, у межах ширшої нацистської програми вбивства людей з інвалідністю загинуло близько 250 тисяч осіб.

Це не було лікуванням чи добровільною медичною допомогою наприкінці життя. Це було систематичне позбавлення життя людей, яких держава оголосила небажаними.

Медична освіта сама по собі не стала запобіжником моральної деградації. Наукові знання використовували для обґрунтування ідеологічних рішень, які суперечили фундаментальним принципам лікарської етики.

Медицина втрачає свою сутність, коли перестає бачити в пацієнтові людину, а починає оцінювати його право на життя за критеріями державної доцільності.

Голокост: від дискримінації до організованого знищення

Переслідування євреїв у нацистській Німеччині почалися задовго до Другої світової війни. Але саме війна створила умови для радикального розширення насильства.

Від 1941 року на окупованих територіях розгорнулися масові розстріли єврейського населення. Паралельно нацистська система розвивала механізми депортації та масового вбивства.

У 1941–1942 роках почали діяти спеціалізовані центри знищення. Важливо розрізняти концентраційні табори, табори примусової праці й центри масового вбивства, хоча в окремих місцях ці функції поєднувалися.

Нацистська Німеччина та її співучасники вбили приблизно шість мільйонів євреїв. Мільйони інших людей також загинули внаслідок нацистського терору, окупаційної політики, масових убивств і примусової праці.

Голокост був цілеспрямованим геноцидом єврейського народу. Але його історичне осмислення змушує поставити ширше запитання: як державні установи, транспорт, промисловість, бюрократія та професійні спільноти можуть бути інтегровані в систему масового знищення?

Йдеться не лише про особисту жорстокість окремих злочинців. Йдеться про організовану систему, у якій злочин стає адміністративним процесом.

Після війни: чи здатна цивілізація виправити власні помилки?

Друга світова війна завершилася 1945 року. Але для мільйонів людей її наслідки не закінчилися разом із бойовими діями.

Європа зіткнулася з величезною кількістю біженців, переміщених осіб, зруйнованих міст, утрачених родин і ліквідованих громад. Особливо складною залишалася ситуація євреїв, які пережили Голокост.

У 1948 році була проголошена Держава Ізраїль. Однак історію її створення не можна пояснювати винятково Голокостом.

Єврейський національний рух сформувався ще наприкінці XIX століття. Протягом десятиліть тривали імміграція до Палестини, придбання земель, створення поселень та політичних інституцій.

Велика Британія підтримала ідею єврейського національного осередку в декларації Бальфура 1917 року.

29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала поділ підмандатної Палестини на єврейську та арабську держави. Єврейське керівництво прийняло план, арабські представники відкинули його як несправедливий.

14 травня 1948 року було проголошено незалежність Ізраїлю. Війна 1947–1949 років призвела до масового переміщення палестинських арабів, сотні тисяч яких втекли або були вигнані зі своїх домівок.

Для палестинського народу ці події стали Накбою — Катастрофою.

Після трагедії Голокосту питання безпеки єврейського народу набуло особливого міжнародного значення. Але реалізація національного самовизначення одного народу відбувалася в умовах гострого конфлікту з національними прагненнями іншого народу.

Не можна стверджувати, що ООН свідомо створила новий конфлікт заради майбутніх воєн. Однак очевидно, що запропонований міжнародний план не забезпечив мирного врегулювання. Палестинська держава, передбачена резолюцією 1947 року, тоді не була створена.

Цей приклад показує, наскільки небезпечним може бути розрив між політичними рішеннями, проголошеними гуманістичними принципами та реальними наслідками для населення.

Чи відновилася Європа після катастрофи ХХ століття?

Після Другої світової війни Європа пережила масштабне економічне, політичне й соціальне відновлення. Були відбудовані міста, відновлені університети, створені нові міжнародні інституції. Розпочалася європейська інтеграція.

Але чи означає це повне відновлення?

Демографічні втрати були незворотними. Знищені родини не могли відродитися. Загиблі діти не стали дорослими. Учені, письменники, лікарі, інженери, які загинули, не змогли реалізувати свій інтелектуальний потенціал.

Руйнування торкнулося не лише окремих людей, а й цілих культурних, наукових і професійних середовищ. Багато видатних європейських учених емігрували, зокрема до Сполучених Штатів Америки.

Однак історичні травми не можна автоматично вважати єдиною причиною сучасної політичної обережності Європи. Її поведінка визначається також економічними інтересами, міжнародними зобов’язаннями, політичними структурами та досвідом попередніх конфліктів.

Чи вдалося європейським суспільствам повністю подолати наслідки страху, насильства та руйнування довіри? І чи достатньо добре вони засвоїли уроки власної історії?

Людина — найагресивніша істота?

У процесі цих роздумів я згадала праці австрійського біолога, етолога, нобелівського лауреата Конрада Лоренца.

Він досліджував біологічні механізми агресивної поведінки тварин і людини. Його книга «Так зване зло. До природної історії агресії», опублікована 1963 року, порушує питання природних витоків агресії та механізмів її стримування.

Звичайно, твердження про людину як найагресивніший біологічний вид не можна вважати доведеним науковим фактом. Агресивність має різні форми, біологічні механізми та способи прояву.

Проте людина відрізняється надзвичайною здатністю організовувати колективні дії, створювати ідеології та використовувати технології для масштабного насильства.

Ми маємо високорозвинений мозок. Ми здатні до абстрактного мислення, складного планування, співпереживання та морального вибору. Водночас ми здатні створювати системи організованого знищення собі подібних.

Людський інтелект забезпечив неймовірний технологічний прогрес. Але технологічна могутність не гарантує гуманістичного розвитку.

Людина навчилася створювати засоби глобального знищення, але не виробила настільки ж надійних суспільних механізмів стримування власної агресії.

Чи встигає моральна еволюція за технологічним розвитком?

Сьогодні людство володіє технологіями, про які попередні покоління не могли навіть мріяти. Ми досліджуємо мозок, розшифровуємо геном, створюємо штучний інтелект, розвиваємо робототехніку, відкриваємо нові можливості медицини.

Але наукові досягнення самі по собі не усувають агресивності, жадоби влади, дискримінації та прагнення домінувати.

Технології не мають власної моральності. Їхнє використання визначають люди, суспільні інституції та політичні системи.

Один і той самий науковий прогрес може служити лікуванню або знищенню. Медичні знання можуть рятувати життя, але історія нацистських медичних злочинів показує, що їх також можуть використати для насильства.

Технологічний розвиток збільшує можливості людини. Проте він одночасно збільшує масштаб потенційних наслідків її моральних помилок.

Тому питання розвитку цивілізації не можна зводити лише до наукових відкриттів. Потрібно говорити також про розвиток відповідальності, правової культури, гуманістичних цінностей і здатності суспільства обмежувати насильство.

Злочини проти людяності: коли моральна катастрофа стає правовим поняттям

Після Другої світової війни міжнародна спільнота намагалася створити юридичні механізми відповідальності за найтяжчі злочини. Під час Нюрнберзького процесу особливого значення набуло поняття злочинів проти людяності.

Сьогодні міжнародне кримінальне право відносить до них певні тяжкі діяння, зокрема вбивства, депортації, катування, переслідування та інші нелюдські дії, коли вони вчиняються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення за визначених правом умов.

Водночас необхідно розрізняти моральну оцінку політичних рішень і юридичну кваліфікацію конкретних злочинів. Не кожне несправедливе чи небезпечне політичне рішення автоматично є злочином проти людяності.

Але саме міжнародне право дозволяє встановлювати персональну кримінальну відповідальність за визначені злочинні дії.

9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. 10 грудня 1948 року була прийнята Загальна декларація прав людини.

Ці документи стали важливими відповідями міжнародної спільноти на катастрофи першої половини ХХ століття. Проте наявність міжнародних документів не означає автоматичного припинення воєн і переслідувань.

Право потребує механізмів реалізації. А політичні інституції — готовності діяти.

Історія, яка болісно відгукується в сучасній Україні

Сьогодні, коли Україна переживає повномасштабну російську агресію, історія європейських біженців ХХ століття сприймається особливо гостро.

Мільйони українців були змушені залишити свої домівки. Зруйновані міста, розділені родини, загиблі люди, втрачені професійні можливості, травматичний досвід дітей — усе це вже стало частиною нашої сучасної історії.

Знову постає проблема захисту цивільного населення. Знову міжнародне співтовариство змушене обговорювати воєнні злочини, депортації, відповідальність за агресію та механізми відновлення справедливості.

Звичайно, події різних епох не можна механічно ототожнювати. Кожна війна має власні історичні причини, юридичні обставини та конкретних відповідальних осіб.

Але повторюваність окремих механізмів насильства змушує замислитися.

Чому людство так часто усвідомлює масштаб трагедії вже після того, як вона сталася? Чому попередження про небезпеку не завжди приводять до своєчасних рішень? Чому міжнародні інституції інколи виявляються неспроможними швидко захистити людей?

І чому долі мільйонів часто залежать від політичних рішень невеликої кількості осіб?

Це не лише питання історії. Це питання майбутнього людської цивілізації.

Найбільша прогалина наших уроків історії

Можливо, найбільша проблема історичної освіти полягає не в недостатній кількості дат, фактів чи назв битв.

Ми вивчали війни через воєнні операції, політичні рішення, перемоги та поразки. Але чи достатньо вивчали механізми поступового руйнування людських прав?

Чи усвідомлювали, як швидко людина може втратити громадянство, професію, житло та свободу?

Чи замислювалися, як звичайні громадяни, професійні спільноти й державні інституції поступово звикають до переслідування інших?

Чи аналізували моральну відповідальність людей, які не здійснюють насильства власноруч, але забезпечують функціонування системи, що його організовує?

І чи достатньо уваги приділяли історії тих, хто не брав участі у війні, але став її жертвою?

Саме ці запитання виникли в мене після перегляду «Ночі у Лісабоні». І саме вони змусили по-новому подивитися на історію Європи.

Замість післямови. Людина, цивілізація та відповідальність

Ми навчилися досліджувати мозок людини, розшифровувати геном, створювати штучний інтелект і лікувати захворювання, які ще століття тому вважалися невиліковними.

Ми проникли в таємниці природи значно глибше, ніж будь-яке попереднє покоління.

Але чи навчилися ми розуміти й контролювати власну агресію?

Чому освічені суспільства, які подарували людству визначні наукові відкриття, філософські концепції та гуманістичні ідеали, виявлялися здатними організовувати масове знищення людей?

Чому політичні рішення, ухвалені заради миру, іноді залишають наступним поколінням нові війни?

І чому людство, переживши трагедії ХХ століття, знову змушене говорити про депортації, знищені міста, біженців, воєнні злочини та злочини проти людяності?

Можливо, найбільша прогалина наших уроків історії полягає не в незнанні дат і подій.

Вона полягає в тому, що ми недостатньо вивчали механізми, які дозволяють звичайним людям поступово звикати до чужого страждання, втрати свободи та знецінення людського життя.

«Ніч у Лісабоні» змушує побачити історію не лише очима переможців і переможених, а й очима людини, яка просто хоче жити.

І саме тому ця історія сьогодні звучить так болісно.

Найважливіший урок історії — не лише пам’ятати про злочини минулого, а навчитися розпізнавати й зупиняти механізми їхнього повторення.

Бо справжня цивілізованість визначається не тільки рівнем технологічного розвитку, науковими відкриттями чи економічними досягненнями.

Вона визначається насамперед здатністю суспільства захищати людську гідність навіть тоді, коли це складно, небезпечно або політично невигідно.

Уляна Лущик
Доктор медичних наук, академік АТНУ

 

Джерела для поглибленого вивчення

United States Holocaust Memorial Museum, Holocaust Encyclopedia — https://encyclopedia.ushmm.org/

The Evian Conference (1938), USHMM — https://encyclopedia.ushmm.org/content/en/article/the-evian-conference

Euthanasia Program, USHMM — https://encyclopedia.ushmm.org/content/en/article/euthanasia-program

United Nations General Assembly Resolution 181 (II), 1947 — https://digitallibrary.un.org/record/671195

Rome Statute of the International Criminal Court, Article 7 — https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/RS-Eng.pdf

Еріх Марія Ремарк. «Ніч у Лісабоні» (роман).

Конрад Лоренц. «Так зване зло. До природної історії агресії» (1963).