Туризм без компаса: Альпи, Grandis і моя ландшафтотерапія

Історії з мого життя

Є люди, які відпочивають удома.

Інші шукають спокою біля моря, у горах або на природі або в зіркових готелях.

А я багато років відпочиваю за кермом автомобіля.

Для мене дорога — це особливий простір свободи, мислення, споглядання та внутрішнього відновлення.

Від дитячих подорожей до наукового автотуризму

Ще змолоду я полюбила далекі автомобільні подорожі.

Ми з батьками багато подорожували автомобілем — практично вся Україна, від Карпат до Криму, Молдова, Кавказ аж до Сухумі, Білорусь, країни Балтії, тоді ще у складі СРСР.

Це сформувало мій особливий світогляд.

Те, що я бачила власними очима, не могла змінити жодна пропаганда.

Свій водійський досвід я починала з «Москвича».

Потім була Audi 100, на якій я почала їздити Європою на наукові конгреси.

Згодом ці поїздки набули для мене іншого змісту — народився своєрідний науковий автотуризм.

Я заздалегідь резервувала два-три дні перед конгресом і два-п’ять днів після нього для подорожей Європою.

З часом моїм улюбленим супутником став Mitsubishi Grandis.

І досі я вважаю його одним із найкращих автомобілів для далеких поїздок.

Мій перший Grandis — бузково-перламутровий, 2008 року випуску, з автоматичною коробкою передач — прослужив мені п’ятнадцять років.

Потім я придбала у Швейцарії інший Grandis — сірий, 2011 року, з механічною коробкою передач.

За кермом цих автомобілів я подолала десятки тисяч кілометрів європейських доріг, поєднуючи наукові конгреси, професійні відрядження та особисті відкриття.

Але з часом автомобільні подорожі стали для мене чимось більшим, ніж пересування між містами.

Моя Аравія: дорога як простір відновлення

Під час життя й роботи в Омані були періоди, коли обставини завдавали такого душевного болю, що стримувати сльози ставало неможливо.

Я звикла відстоювати свою позицію.

Але не в кожній ситуації можна було дати належну відсіч — через звичаєві, професійні, людські чи інші обставини.

І тоді мені допомагала дорога.

Коли емоції трохи вщухали, я сідала за кермо й вирушала до моря.

Іноді це були кілька годин, іноді — довга подорож країною.

Без чіткого маршруту.

Без обов’язкової мети.

Просто туди, куди хотілося їхати.

Я назвала це туризмом без компаса.

Зміна ландшафтів, морські краєвиди, гори, пустельні простори, нові дороги поступово повертали мені внутрішню рівновагу.

Через 300–500 кілометрів такої подорожі-ландшафтотерапії я вже могла спокійніше подивитися на ситуацію, яка ще вранці здавалася нестерпною.

У мене з’являлися сили аналізувати, шукати рішення, будувати подальші плани.

Для себе я назвала цей процес динамічною ландшафтотерапією.

Не як медичний метод, а як особистий спосіб емоційного відновлення через рух, природу й зміну середовища.

Звичайно, для таких поїздок необхідні спокійний стан, відпочинок і безпечні дорожні умови.

Але сама можливість вирушити в дорогу стала для мене символом особистої свободи.

В Омані я навіть знайшла своєрідний прототип Карпат — гористу місцевість, вкриту лісами з пальм. Зазвичай гори в Омані голі, без дерев.

Це був маленький оазис, який нагадував мені Україну в далекій Аравії.

Можливо, саме тому там виникало відчуття затишку й захищеності на чужині, у країні зі специфічними культурними традиціями.

Інсбрук: коли тірольська казка перетворилася на випробування

Одна з найяскравіших моїх автомобільних пригод трапилася під час грудневого медичного виклику до Інсбрука.

Ми успішно виконали професійне завдання, і перед поверненням в Україну в нас залишилося пів дня вільного часу.

Я вирішила показати колективу красу австрійського Тіролю.

Програму перевиконали!

Побували в SPA, відвідали ресторан із традиційними тірольськими стравами, послухали тірольську музику. Водночас попали на святкування ювілею місцевими жителями.

Гості переодягалися в тірольських ведмедів, лунали пісні, панував справжній народний колорит.

Ми отримали неймовірне задоволення.

А за вікном тим часом почав падати сніг.

Спочатку це лише додавало романтики вечору.

Але коли вирушили назад до готелю, виявилося, що дороги перетворилися на засніжений льодовий серпантин.

Підйом був надзвичайно важким.

До готелю залишалося якихось 400 метрів, однак усе навколо вкрилося льодом.

Одна зі співробітниць вийшла з автомобіля і відразу послизнулася.

І тут наш фінансовий директор запитала:

— А машина може спускатися назад?

Я здивовано відповіла:

— Ми ж насилу сюди видряпалися! А як тепер спускатися цим серпантином?

І тоді вона вимовила фразу, яка миттєво змінила наше сприйняття ситуації:

— А Ви шлагбауми бачили? Якщо вночі дороги закриють, ми звідси спустимося лише у квітні, коли розтане сніг!

Це був справжній момент протверезіння.

Ми усвідомили, що можемо опинитися заблокованими в горах.

Довелося ухвалювати непросте рішення.

Я почала обережний спуск.

Механічна коробка передач давала можливість контролювати передачу й тягу, хоча на льоду вирішальними залишалися зчеплення шин, швидкість і стан дороги.

На щастя, поруч майже не було інших автомобілів.

Ми благополучно повернулися до Інсбрука, кілька годин поспали й вирушили додому.

Тридцять п’ять годин дороги

Зворотна подорож стала одним із найвиснажливіших моїх водійських випробувань.

Сніг.

Ожеледиця.

Засніжені автобани.

Численні дорожні аварії.

Нерозчищені дороги в Німеччині!

А поруч — казкова зимова Європа: засніжені ялини, гори, красиві ландшафти й навіть живі олені біля дороги.

Мої співробітниці по черзі виконували роль штурмана.

Дорога тривала два дні — сімнадцять і вісімнадцять годин, із дуже коротким відпочинком між ними.

Сьогодні я чітко розумію, наскільки небезпечним було таке виснаження і як важливо не повторювати подібних перевантажень.

Особливо важким виявився останній відрізок в Україні.

Після дощу дороги місцями різко замерзли.

А за 120 кілометрів до Києва я відчула, що організм уже працює на межі можливостей.

Ми дуже хотіли повернутися до столиці до комендантської години.

Щоб підтримувати розмову й не заснути, співали всі пісні, які знали.

І ось — 23:55.

Контрольний пункт на в’їзді до Києва.

Наш фінансовий директор показує закордонні паспорти з відмітками перетину кордону і каже:

— Дівчата повертаються додому і мають ночувати вдома!

Нас пропустили.

Цей момент я запам’ятала назавжди.

Мій Grandis і моя філософія дороги

Мене іноді запитують, чому я стільки років залишаюся прихильником Mitsubishi Grandis.

Відповідь проста.

Цей автомобіль багато років відповідає моєму способу життя: наукові відрядження, перевезення діагностичного обладнання, далекі подорожі, комфорт і свобода пересування.

Але найбільша цінність автомобіля для мене — не в його технічних характеристиках.

Він дарує можливість пізнавати світ і повертати собі внутрішню гармонію.

Іноді дорога ставала простором радості.

Іноді — простором роздумів.

Іноді — способом пережити біль і знову знайти сили діяти.

Я люблю свою роботу.

Люблю науку, відкриття, природу, подорожі та красиве життя, насичене радістю, щастям та успіхом.

І переконана: людина повинна мати у своєму житті простір, де вона може відновлювати внутрішню свободу.

Для мене таким простором стала дорога.

Мій туризм без компаса — це не втеча від життя. Це спосіб повертатися до нього з новими силами.