Уляна Лущик: від праці й допитливості — до лікарського мистецтва, науки та медичних технологій
Мій трудовий і професійний шлях почався задовго до першої офіційної посади.
Його формували родина, праця, школа, вчителі, природа, власний досвід пацієнта, перші перемоги й перші розчарування. А згодом — медицина, наукові дослідження, постійне навчання, освоєння нових професійних напрямків і багаторічна робота з людьми.
Науковий інтерес з’явився у моєму житті ще в школі. Любов до біології природно вела до спостережень, досліджень та експериментів. Практична медицина пізніше дала цим знанням живого пацієнта, а клінічна практика, діагностика і суміжні спеціальності поступово сформували цілісне професійне бачення.
Санітарка → медична сестра → лікар
У різні періоди мого життя одночасно перепліталися практична медицина, наукова робота, діагностика, викладання, освоєння нових фахових напрямків, управління та створення медичних технологій.
Лікарем я була, є і буду.
Праця як родинна школа
У моїй родині було просте правило:
«Праця возвеличує Людину. Гріх не працювати».
Батьки з дитинства привчали мене працювати — вдома, на дачі, у звичайних повсякденних справах. Важливо було не просто виконати роботу. Треба було зробити її якісно, побачити результат і отримати задоволення від добре зробленого.
Так непомітно вони сформували в мені дуже високу працездатність. Я навчилася багато працювати, аналізувати, швидко переключатися між різними завданнями і водночас не втрачати головного.
Велику роль відігравала і робота на землі. Посадити рослину. Доглядати за нею. Спостерігати, як вона реагує на воду, сонце, ґрунт, пошкодження. Побачити результат своєї праці.
Я завжди любила квіти, природу, спостерігала за рослинами і тваринами. Ще тоді, не знаючи медичних термінів, я бачила одну з фундаментальних властивостей живого — здатність підтримувати життєздатність, пристосовуватися і відновлюватися.
Пізніше ця логіка повернулася до мене вже у медицині — у зовсім іншому, значно складнішому вимірі.
Перший власний досвід пацієнта
Однією з подій, яка змусила мене рано подорослішати, став перелом ноги.
Я сама опинилася в ролі пацієнта — людини, яка залежить від знань, рішень, майстерності та ставлення лікаря.
Лікарі, які мене лікували, змогли провести лікування без операції. Для мене вони стали першим справжнім прикладом фаховості, людяності та довіри.
Саме тоді я, мабуть, уперше відчула, яким має бути справжній лікар: не просто знати і не просто призначити лікування, а дати людині відчуття, що поруч є фахівець, якому можна довіритися і який розуміє, що робити далі.
Через багато років взаємна довіра між лікарем і пацієнтом стане одним із центральних принципів моєї власної лікарської практики.
Детальніше на сторінці «Перелом, який змінив моє життя»
Знання як перший особистий капітал
Я рано відчула силу знань. Школа дала мені глибокі базові знання, дисципліну мислення, здатність аналізувати й бачити причинно-наслідкові зв’язки.
Золота медаль після закінчення середньої школи стала першим сильним відчуттям власного успіху і того, що знання та праця дають результат.
Особливо близькою для мене була біологія. Перемоги на обласних олімпіадах з біології зміцнювали впевненість у власних знаннях і природно вели мене до медицини.
А потім стався інший урок. На останньому вступному іспиті — саме з біології — я отримала трійку.
Після золотої медалі й перемог на олімпіадах це стало моїм першим серйозним зіткненням із тим, що реальний рівень знань і результат, який виставляє система, не завжди тотожні.
Я цього не соромлюся. Навпаки, це був важливий життєвий урок: оцінка може бути суб’єктивною, система може мати свої правила і свої недосконалості, а знання залишаються з тобою.
Наука почалася ще у школі
Мій інтерес до науки не виник після отримання диплома лікаря. Він почав формуватися значно раніше.
Любов до біології притягувала мене до досліджень, спостережень та експериментів. Перші навички наукового мислення формувалися у шкільному біологічному гуртку і в медичному гуртку для школярів у стінах медичного інституту.
Саме там народжувалася звичка не просто запам’ятовувати факти, а ставити запитання: чому це відбувається, який механізм, що зміниться, якщо змінити умови, як це можна перевірити?
У студентські роки цей інтерес продовжився в наукових роботах та активній участі у студентському науковому гуртку на кафедрі неврології.
Дослідник і лікар формувалися в мені паралельно.
Детальніше на сторінці «Студентська наука».
Від золотої медалі — до роботи санітаркою
Життя іноді дуже вчасно приземляє.
Після золотої медалі, олімпіад, великих планів і впевненості у своїх знаннях мій реальний шлях у медицині почався не з престижної посади.
Я працювала санітаркою. Пізніше — медичною сестрою. І тільки потім — лікарем.
Сьогодні я вважаю цей досвід одним із найцінніших професійних надбань.
Я знаю медицину не лише з позиції лікаря, науковця чи керівника. Я знаю її руками санітарки, відповідальністю медичної сестри, рішеннями лікаря.
Кожну з цих ланок я не просто бачила — я в ній працювала.
Я пройшла практичну медицину від найнижчих її рівнів до найвищої професійної відповідальності. Саме тому добре знаю ціну праці кожного члена медичної команди. І саме тому для мене ніколи не існувало «другорядної» роботи біля пацієнта.
Мені щастило на вчителів
Мені в житті щастило на вчителів.
Кожен із них — іноді дуже помітно, а іноді майже непомітно — вносив свою частку у мій розвиток: знання, вимогливість, професійну культуру, широту погляду, людяність, здатність сумніватися, шукати, перевіряти й аналізувати.
Вони допомагали формувати не лише професіонала, а й особистість.
Школа та медичний інститут дали мені фундаментальні базові знання і значною мірою заклали здатність до аналітики. Клінічна практика, наукові дослідження й освоєння нових спеціальностей поступово наповнили це аналітичне мислення професійним змістом.
Про людей, яких я вважаю своїми Вчителями, буде окрема розповідь. Але їхня присутність проходить через усе моє професійне життя.
Головний мозок не можна розділити за спеціальностями
На певному етапі навчання і роботи в неврології я усвідомила річ, яка суттєво вплинула на все подальше професійне мислення.
Головний мозок не можна по-справжньому розділити за межами спеціальностей.
Для пацієнта це один мозок, одна нервова система, одна особистість, один організм.
Межі між спеціальностями необхідні для організації медицини, але вони не повинні ставати межами клінічного мислення.
Мозок потрібно бачити цілісно — і в діагностиці, і в лікуванні. Неврологічні, когнітивні, психоемоційні, поведінкові, судинні й соматичні прояви можуть бути різними сторонами одного складного процесу.
Саме звідси виникла моя потреба виходити за межі однієї спеціальності.
Кілька професійних напрямків одночасно
Бували періоди мого життя, коли я одночасно працювала у трьох різних професійних площинах: у практичній медицині, у науковій установі і паралельно опановувала новий фаховий напрямок.
Для мене це не було розпорошенням. Навпаки — саме на стику різних спеціальностей і різних способів бачити пацієнта поступово формувалося цілісне медичне мислення.
Я навчилася працювати з великим обсягом інформації, швидко переключатися між задачами і водночас бачити взаємозв’язки між фактами, які на перший погляд належать до різних галузей.
Від неврології — до цілісного бачення людини
Мій професійний досвід поступово розширювався: від дорослої неврології — до дитячої психоневрології; від геронтології — до акушерства та неонатології; від класичного клінічного мислення — до можливості побачити стан пацієнта очима інструментальної діагностики: УЗД, ЕКГ, ЕЕГ, КТ, МРТ.
Кожен новий напрямок додавав ще один фрагмент до загальної картини.
Поступово виникла потреба бачити пацієнта одночасно у двох масштабах: цілісно — як живу систему; і деталізовано — на рівні конкретних органів, функцій, механізмів, ризиків та взаємозв’язків.
Де виникло порушення? Що є причиною, а що наслідком? Які системи залучені? Що вимагає першочергової уваги? Де знаходяться резерви життєздатності? Що можна і потрібно змінювати насамперед саме у цього пацієнта?
Так формувалася потреба у доказово обґрунтованій діагностиці, мультисистемному баченні організму та індивідуальному підході до лікування.
1990-ті: неврологія, судинна проблематика та функціональна діагностика
У 1990-х клінічна робота дедалі тісніше поєднувалася з дослідженням артеріального й венозного компонентів кровообігу, функціональною та ультразвуковою діагностикою. Саме в цей період посилювався мій інтерес до механізмів мозкового кровообігу і формувалося системне гемодинамічне мислення.
1996–2008: науково-методичний центр ультразвукової медичної діагностики «Істина»
Важливим етапом став період створення і розвитку науково-медичного середовища «Істина», де клінічна практика поєднувалася з дослідженнями, діагностичними технологіями та пошуком нових підходів до аналізу кровообігу і стану пацієнта.
Для мене це був уже не лише шлях окремого лікаря. Це був досвід побудови середовища, у якому клініка, наука, діагностика і організація роботи мали працювати як єдина система.
2009–2014: клініко-академічний етап
Наступний період поєднав клінічну роботу, академічне середовище, навчання фахівців і подальший розвиток системного погляду на неврологію, судинну проблематику та діагностику.
До цього етапу належать професійні періоди, пов’язані з клінічною лікарнею «Феофанія» та НМАПО імені П. Л. Шупика. Вони дали інший масштаб практичного й освітнього досвіду та посилили зв’язок між клінікою, наукою і підготовкою лікарів.
Знати широко. Обраний напрямок — максимально глибоко
Попри широкий професійний досвід, моїм улюбленим напрямком у медицині залишилися проблеми головного мозку та судинної системи кровопостачання організму.
Саме тут для мене зійшлися неврологія, фізіологія, судинна медицина, клінічна практика, функціональна діагностика і системне бачення людини.
Знати широко — і максимально глибоко знати обраний напрямок.
Широта знань дозволяє бачити зв’язки. Глибина — розуміти механізми. А поєднання цих двох рівнів дозволяє приймати рішення не за шаблоном, а відповідно до конкретної клінічної ситуації.
Від діагнозу — до матриці хвороби
З часом для мене стало очевидним: одного діагнозу часто недостатньо.
Одна й та сама назва хвороби може приховувати різні механізми, різний функціональний стан організму, різні ризики, резерви та пріоритети лікування.
Тому діагноз поступово перестав бути для мене кінцевою точкою. Він став частиною більшої картини.
Так моє клінічне мислення рухалося від діагнозу — до матриці хвороби: не просто назвати патологію, а зрозуміти її місце в системі конкретного організму; поєднати клінічні прояви з об’єктивними діагностичними даними; визначити основні порушення; побачити взаємозв’язки між ними; розставити стратегічні пріоритети лікування; оцінити функціональні резерви організму і можливості відновлення.
Саме з такого мислення поступово сформувався персоналізований матричний підхід — індивідуальна стратегія пріоритетів і послідовності лікування конкретного пацієнта.
Лікарем була, є і буду
Для мене медицина ніколи не була лише професією.
Лікарське мистецтво — це поєднання знань, досвіду, аналітики, відповідальності, співчуття, віри і довіри.
Лікувати — це не просто боротися з окремим симптомом. Це допомогти Людині повернути віру у власні можливості, зрозуміти, що відбувається з її організмом, знайти його резерви і разом вибудувати реалістичний шлях до максимально можливого відновлення.
Для мене це шлях із ями хвороби до власного піку здоров’я.
Лікар не може пройти його замість пацієнта. Але може пройти його разом із ним — за однієї принципової умови: взаємної довіри.
Пацієнт довіряє лікарю. Лікар бере на себе відповідальність за цю довіру. Саме тоді виникає справжня співпраця.
Для мене це і є вищий пілотаж лікарського мистецтва.
Від клінічного спостереження — до науки і назад до пацієнта
Наука у моєму житті ніколи не існувала окремо від медицини. Вона виростала з цікавості, спостережень і запитань.
Те, що почалося ще у шкільному біологічному гуртку, продовжилося студентською науковою роботою, клінічною практикою, дисертаційними дослідженнями, формуванням нових підходів і розробкою технологій.
Клінічні спостереження ставали науковими питаннями. Наукові питання — дослідженнями. Дослідження — новими підходами і технологіями. А технології знову поверталися туди, звідки все починалося, — до конкретного пацієнта.
Саме тому академічне й наукове визнання для мене ніколи не замінювало лікарської роботи. Воно стало результатом багаторічного професійного розвитку, але не його кінцевою метою.
Сучасний етап: від окремих напрямків — до медичної екосистеми
З роками масштаб моєї роботи змінювався. До клінічної практики, діагностики і наукових досліджень додалися викладання, формування Наукової школи, створення медичних технологій, управління командами, інтелектуальна власність та трансфер технологій.
Сьогодні цей професійний контур об’єднує Наукову школу судинної медицини, нейродинаміки та нейрореабілітації академіка АТНУ Уляни Лущик, Науковий центр Veritas, Клініку Судинних Інновацій, персональний науковий доробок, освітні проєкти та напрям трансферу медичних технологій.
Зростала складність задач. Зростала відповідальність. Розширювалися професійні горизонти.
Але внутрішня логіка залишилася тією самою, яку колись заклали мої батьки: працювати, вчитися, робити якісно і бачити результат своєї праці.
Я — лікар!
Додатково
- Науковий шлях — як формувалися наукові ідеї та дослідницька логіка.
- Уляна Лущик — лікар — сучасна клінічна практика і лікарське кредо.
- Професійна діяльність — карта сучасних професійних ролей.
- Науковий доробок — публікації, книги, дисертації, патенти та архів.
- Наукова школа — формування методології, навчання і професійна наступність.
