Мої батьки

Мої батьки завжди були моїми друзями, які непомітно, але виважено впливали на мій розвиток і вибір моєї життєвої дороги.

Я завжди любила природу, рослинний  і тваринний світ! Мрія стати біологом непомітно визріла в бажання стати лікарем. Одна така проста, але глибока фраза прозвучала від батьків в період мого першого перелому в житті – піврічного лікування складного перелому гомілки – «Будучи біологом, ти зможеш допомагати рослинам і тваринам, а ставши лікарем діапазон твоєї допомоги пошириться ще й на людей!».

Ця фраза справді стала переломною в моєму житті – і вже з 5-го класу я мріяла стати лікарем. Мамині однокурсники та батьки «витягнули» мій дуже складний перелом із осколками та зміщенням обох гомілкових кісток без операції, без швів, без видимого дефекту шкіри  та ходи! На рівні 1985  року це була суттєва перемога батьківської виваженості моїх батьків-лікарів.

Моя мама – Лущик Надія Григорівна

Мама… Це перше слово, яке, зазвичай вимовляють немовлята. Це Берегиня, яка супроводжує нас все життя. Вона вміє бути ласкавою і ніжною, надійною та вимогливою, вольовою та розрадливою водночас. Бо це українська жінка, українська мама!
– Мамця, матуся, мамуся, мамусічка…! Так ми ласкаво звертаємо до неї щодня і навіть не помічаємо, як розвиваємося під її непомітним, але пильним оком!

 

Моя мамця і щаслива 7

Сьогодні моїй мамці виповнюється дубль7 – 77. Цифра 7 у нашому житті пов’язана з початком школи, етапом накопичення знань та життєвого досвіду в школі.
Для моєї мами – це 70 років свідомого навчання і постійного пошуку нової інформації для професійного росту лікаря-невролога, для власного розширення світогляду, для інтернет-комунікацій з колегами, друзями.
В 65 моя мамця почала освоювати комп’ютер та інтернет-технології, в 70-років здійснила перший політ, який став круїзом – за тиждень 6 пересадок, в 75 років почала вивчати англійську мову (Карл Маркс в його 50 років з вивченням російської просто відпочиває!).

Мама-друг
Лише з роками починаєш розуміти, наскільки це важливо, коли батьки підтримують тебе у всіх твоїх починаннях, формують в тобі характер, розвивають особистість, власну гідність та водночас повагу і любов до людей, створюють умови для розвитку твоїх нестандартних забаганок типу формування каталогу в ранньому шкільному віці, колекціонування статей про природу, вирощування конвалій зимою вдома і т.д.
Тільки зараз починаєш розуміти, що це все було елементами підтримки мого формування як нестандартної дитини, а в подальшому науковця.
Впродовж усіх років мама була і залишається другом, порадником, критиком, учнем і наставником. Так цікаво переплелися наші долі, мами і дочки, вчителя та учениці, критика і наставника, колеги і партнера, а загалом - однодумців.

Мама – інвестор в розвиток дітей

Мудрість та виваженість мами завжди дивувала.
Вміння мовчати там, де діти та внуки мають набратися власного досвіду і підтримка тоді, коли ти зробив правильні кроки. Обмін поглядами з дискутабельних проблем тоді, коли ти вже зробив виважений крок, і … аналіз того, що відбулося. Так, мудрість приходить з роками, з досвідом. І важливо вчитися на помилках. Не страшно вчитися на власних помилках: страшніше, коли люди їх повторюють, не усвідомлюючи.
Так, на першому курсі батьки поступово допомогли мені обрати майбутню професію – неврологію, приєднатися до наукового студентського гуртка. Перші успіхи в науковій роботі вже були на другому курсі. Далекі поїздки на наукові студентські конференції в Орджонікідзе, Казань стали великою проблемою – поїзд, літак, численні пересадки. Тому тато формував маршрут, вибирав оптимальні варіанти поїздки і квитки, мама супроводжувала мене.
Далі – написання кандидатської дисертації і наполегливі фрази мами: «Коли в тебе захист дисертації?!” Так, це були нелегкі роки становлення в Києві, професійного та наукового росту. І тут батьки завжди тримали руку на пульсі, щовечора розраджуючи та підтримуючи по телефону.
Так, нашим успіхам у житті ми перш за все повинні завдячувати постійній підтримці батьків.

Мама-критик


Мама завжди цікавилася моїми ідеями, розробками, нестандартними кроками в науці та інноваціях.
Мало хто знає, що моя «Істина-Верітас» починалася з позики 300 доларів у батьків, реєстрації першого в Україні приватного наукового центру Істина в 1996 і початок мого інноваційного бізнесу на нематеріальних активах – з патенту допплерівського дослідження артерій та вен мозку (1995р.).
Перші півроку батьки просто мовчки спостерігали, не розуміючи що я витворяю. Далі мама приїхала до мене … на навчання. Моя 6-річна дочка Іванна з дитячою наївністю констатувала «Бабця їде на курси в Київ … до мами».
Так мама, лікар-невролог, в 55 років почала освоювати нові обрії в неврологічній практиці – ангіоневрологію, ультразвукову діагностику, функціональну діагностику, нейрореабілітацію.

Згадую, як в перші роки, ми дискутували над персональною інструментальною діагностикою в психоневрології та правом лікаря функціональної діагностики призначати лікування. Коли я старалася переконати, що як невролог, завдяки інструментальній діагностиці бачу набагато більше в пацієнтові, мамина відповідь була по-материнському проста: «Це ж ти! А як інші лікарі?». Пройшло декілька років і моя мамця-учениця прийшла до висновку: «Мені неврологічного молоточка замало, щоб призначити ефективне лікування!».

Так, моя мама стала послідовником моїх розробок, критиком та експертом наших нових технологій. Як практичний лікар, вона не раз підштовхувала мене в тих випадках, де я сумнівалася – «Роби, в тебе це вийде! Це потрібно для порятунку хворих!». І я продовжувала творити, витягувати з того світу тих приречених, від яких відмахнулася офіційна медицина. Так, дуже важливо мати таку підтримку, особливо коли мама як фахівець, може тверезо оцінити ситуацію і просто морально підтримати, водночас фахово підстраховуючи усі можливі ризики.

Мама – член завжди молодої команди "Істини"

Коли "Істина" почала розростатися і поступово перетворюватися в медичний кластер інноваційних технологій, я зрозуміла, що не встигаю тягнути всі напрямки мого бізнесу. Мамі запропонувала включитися в нашу команду.
Так, в 65 років мама почала освоювати комп’ютер та інтернет-технології, що два тижні виконуючи чартерні рейси на декілька днів у Київ!
Зараз вже зі сміхом згадуємо ці перші кроки пошуку потрібних папок, файлів та «хакерські» можливості моєї мами: на першому тижні комп’ютерної грамотності» – мама «випадково» і я вірю, що випадково, попала по комп’ютерній мережі в мої папки.
Признаюсь, що я вже була не рада, що затіяла це, однак робота Клініки була вся автоматизована та комп’ютеризована. Тому мама повинна була це освоїти. Пройшов рік, і моя мама стала повноцінним працівником Клініки, яка освоїла ворд, ексель, аутлук, емейл, соцмережі та багато сучасних гаджетів.
В той час мій 3-річний син висловлював захоплення бабцею коротко: «Бабця поїхала на фукуренцію!». Так, моя мама стала активним учасником наших конференцій, написання монографій та презентації компанії на виставках.

Моя мама – бабця, бабуся…

Мої батьки пережили другу хвилю щасливого батьківства у вирощуванні внуків. Старші внуки справді «вирощувалися» перші роки свого життя у батьків, і так це в моїх батьків класно виходило, що не раз приходилося насильно забирати дітей в Київ.
Всі літні місяці, як правило, це були цікаві періоди поєднання літнього відпочинку, оздоровлення і водночас виховання внуків у батьків.
Дідо прививав внукам любов до навчання та праці – щоденні завдання з читання, написання переказів, поїздки на дачу і збирання врожаю (старші збирали полуниці, зеленину, молодші робили «шкоду» - обривали маленькі перчинки, маленькі зелені помідори).
Поступово ця дружба поколінь переросла в страх відповідальності – внуки приїжджають і звітують перед моїми батьками про свої досягнення. Це досить незвично для них, бо зазвичай вони очікують релаксу на свята, а тут постійний інтерес до їх розвитку, до досягнень, до проблем, настанови і поради старших, дружня підтримка від дідуся та бабусі.
Вважаю, що мої діти з часом зрозуміють, що таке мати сучасних дідуся та бабусю, які можуть з позицій власного життєвого досвіду вникати в сучасний стиль життя та навчання підлітків та молоді, бути вчителями і друзями водночас!

Мій тато – Лущик Богдан Васильович

Тато. В країні споконвічного матріархату бути татом і лідером в сім’ї серед дружини і 2-х дочок – це подвиг.

Незважаючи ні на що тато завжди тримав вирішальне слово, приймав остаточне рішення. Мама не раз пригрожувала, коли не справлялася з нашими вибриками: «Скажу татові!». І це був останній сигнал стоп. Точніше передостанній. Останній стоп звучав з уст тата: «Тобі вже назбиралося!».

Цікаво, що ніяких інших улесливих епітетів тут не було. Це справді тато, і це звучить гордо!

Мій тато завжди був спокійним та виваженим, відповідальним та вимогливим. Таким продовжує залишатися і зараз. Періодично віджартовувався, що керуючи поліклінікою з персоналом в 200 жінок, він в сім’ї з нами трьома якось дасть лад.

І справді, це в нього виходило.

Тато і туризм.

Тато ще до одруження захопився туризмом, обходив пішки Кавказ, Крим. Не раз розказував, як приходилося допомагати дівчатам нести рюкзаки.

І цю любов до подорожей непомітно привив усій сім’ї. Ми подорожували автомобілем. Однак ці подорожі перетворювалися на цілі тури, які тато з мамою планували, прораховували і поступово почали долучати нас до організації цих поїздок.

Тато завжди був за кермом, мама -  штурманом з  атласом доріг на колінах.  Правила дорожнього руху і дорожні знаки всі ми вивчили по ходу поїздок. Улюблена фраза в дорозі – «шпаримо», тобто швидко їдемо. Однак тато ніколи не порушував правил, не перевищував швидкість. Будучи пішоходом,  завжди переходив вулицю, очікуючи на сигнал світлофора. Між собою, ми часто жартували: «Наш тато – буква закону!». Реально так воно і було і не лише в їзді.

Діапазон наших поїздок мабуть скаже більше, ніж це можна описати. Ось деякі з них:

  • 1968 рік. Одна з перших поїздок запорожцем Тернопіль-Київ. Їдемо з дідом Грицем провідати маму, яка проходила чергові курси підвищення кваліфікації в Києві. Щоб не скучно було, я на задньому «підвіконні» переписую номери машин, які слідують за нами. Ближче до Києва попадаємо на дорогу після дощу з глибокими калюжами-озерами: дідо Гриць міряє палкою глибину, а ми з татом переїжджаємо калюжу за калюжею.
  • Шкільні роки.

Практично не було вихідних, коли б ми не подорожували. Автомобілем об’їздили всю Україну, Білорусь, Молдавію, країни Прибалтики, Карпати, Крим, Кавказ.  Палатка була незмінним домом у подорожах, паяльна лампа та рукомийник забезпечували нормальний «циганський» побут.

З найбільш пам’ятних були поїздки по Шевченківських місцях  Черкащини на травневі свята, коли вся траса забіліла у цвіті вишень, яблунь. Це неймовірні спогади, повні любові і тепла сімейного спілкування.

Улюбленим місцем відпочинку була автостоянка в Євпаторії – тут  було цивілізоване автомістечко з палатками,  з можливістю приготування їжі на паяльній лампі, поруч продуктові та овочеві магазини. Вночі займали чергу за молокопродуктами, які були надзвичайно смачними.  Через дорогу від автостоянки – пляж. Відпочинок на морі поєднували з подорожами по всьому Криму.

Відпочинок протягом 2-х тижнів – це була казка, коли ти забував який сьогодні день і дата(мобільних телефонів тоді ще не було). Тому з часом почали робити піщану грядку перед палаткою і щодня викладати камінчиками дату і день.

Їсти готували всією сім’єю, однак приготуванням займалися в основному чоловіки, оскільки вогонь, паяльна лампа – не жіноча справа. З часом почали готували персикове варення прямо на автостоянці. Мені здається, що  варення з перестиглих персиків – це найсмачніший делікатес серед усіх варень світу!

А ще була цікава історія з тушкою курки, яка «ожила» у сусідів  після обсмалювання паяльною лампою. Насправді ми з татом спостерігали цікавий оптичний феномен, коли курка, покладена на газету, яка підвівалася вітром, створила імітацію рухів тушки. Тато не зразу розкрив мені секрет – дав можливість підійти ближче до сусідів, поспостерігати, створити власне враження, а потім ми з ним ще довго обговорювали цей феномен.

Один рік, коли чомусь нам стало скучно в Криму, ми «зірвалися» з нашої улюбленої автостоянки  і «рвонули» через Керченську переправу на Кавказ. 2 тижні по Кавказу – це була тропічна казка з ліановими лісами, зеленню, пальмами, магноліями, олеандрами та гортензіями в порівнянні з висушеною травою  Криму. Однак, попавши в сезон дощів, а точніше злив, приходилося спати в машині по ходу, особливо не обираючи місце для нічлігу. Ось в один такий прекрасний ранок ми прокинулися в якомусь містечку на центральній площі під пам’ятником Леніну.

Далі Сочі, Адлер, Сухумі, Батумі,  Сухумський  мавп’ячий пітомник, ботанічні сади, Батумський дельфінарій. Проїхали все Кавказське узбережжя Чорного моря, Абхазію, Аджарію. Неймовірні враження, чудові спогади і власна думка про цей край залишилася в пам’яті на багато років. Пізніше, коли мені хтось щось пробував «втюхати» про Кавказ, я спокійно відповідала, що я там була і маю власний погляд на  ті чи інші події.

Пізніше, через багато років, коли приїхала в Сухумі після Грузинської війни, була вражена розрухою, знищеними будинками, обгорілими вікнами квартир у будинках … і тостами місцевих жителів «За мирне небо над Землею!». В 2005 році там це звучало дуже хвилююче. Ніколи не думала, що таке лихоліття прийде і в Україну.

В десятий клас  на мій перший  дзвінок ледве встигли повернутися з поїздки по Білорусії та країнах Прибалтики – вночі заблукали в рідній Тернопільській області. Зазвичай, коли  були проблеми з вказівниками, ми запитували у місцевих жителів як проїхати ( тепер, в час GPS автонавігаторів, гугл карт і т.п., навіть важко собі уявити подорожі з паперовим атласом). А тоді це стало проблемою – 3-4 година ночі, нікого ніде немає і  ми не можемо знайти правильну дорогу.  Був варіант просто лягати спати. Однак, тато, розуміючи, що це мій останній перший дзвоник, продовжує шукати вихід. І з горем пополам о 7 ранку ми повертаємося додому, в 9-й – я у всій красі – з бантиками і квітами  на лінійці.

Подорожі поїздом в Москву, Ленінград (теперішній Санкт-Петербург) та його околиці – це окрема сторінка інтенсивних мандрівок по музеях, коли батьки за тиждень старалися показати максимум. Бувало так, що ввечері ноги вже не могли стояти в метро – ми так і шукали де присісти, але враження від екскурсій створювали таку приємну інтелектуальну ауру для роздумів, бажання поповнювати знання, аналізувати отриману інформацію, розширювати власний світогляд.

Минуло багато років, а те, що батьки показали нам в дитинстві, просто неоціненне.

Тато, спорт і чоловічий характер

Мені здається, що спортом ми займалися з раннього дитинства. Триколісний велосипед освоїла ще в ранньому дитинстві,  далі   він урочисто залишав у резерві 3-є колесо, і я намагалася їздити на 2-х колесах,  потім «школьник», «орльонок». Плавання теж з глибокого дитинства, ще з старших груп садочку, поки діти спали, я самостійно відвідувала міський басейн. Попередньо батьки склали маршрут з мінімумом ризиків щодо  переходу вулиць і я чітко ходила цим маршрутом.  Далі плавання переросло в  любов до води, пірнання, полювання на крабів, креветок з маскою. А вже в дорослому віці додалося плавання з маскою і трубкою, віндсерфінг, кейтсерфінг, вайкбординг та багато іншого.

Зимові види спорту повністю були освоєні завдяки татові. Спочатку  ковзани «снігурі» з подвійним лезом, потім звичайні ковзани, далі омріяні білі фігурні ковзани, спеціально привезені з Москви. Тато спочатку з нами теж катався на своїх «трофейних» ковзанах, заклавши основні навики катання.

В той час усі  вечорами дивилися фігурне катання, а ми це все пробували відтворити самотужки на катку шкільного стадіону. Коли приходили старші хлопці, «допомагали» їм грати в хокей. Так що ключку та шайбу теж «освоїли».

Зовсім маленькі лижі мені подарували ще в дошкільному віці і  кататися на них спочатку вчив тато. Фактично тато так організував процес, що забезпечив усю сім’ю лижами і ми зимою по декілька годин каталися на лижах в парку.

Потім в школі почалися лижні естафети та гонки, які я успішно пройшла в складі шкільної збірної, далі в інституті - студентська лижна спартакіада в Карпатах: лижна естафета, спортивна стрільба  та біатлон.

З літніх видів спорту – пляжний волейбол успішно освоїла після перелому ноги після завершення 5-го класу в Євпаторії – практично грала цілими днями. Результат не забарився – хода повністю відновилася. А потім пішов піонербол на шкільному подвір’ї, далі волейбол. Однак тато чітко контролював – спочатку навчання, уроки, потім – спорт як активний відпочинок.

Бадмінтон, настільний теніс, великий теніс на любительському рівні став видом періодичного дозвілля.

Сьогодні навіть важко сказати якими видами спорту я не займалася, оскільки червоні записи в щоденнику були вже в молодших класах: на перервах грала в футбол з хлопцями на шкільному подвір’ї. Вчителька старанно виписувала зауваження в щоденник, батьки це все читали, розпитували, далі спілкувалися з вчителькою, яка знічев’я виправдовувалася: «Боялася, щоб не впала і не розбила окуляри!». Футбол продовжився і в студентські роки.

Одним словом, тато прививав не лише любов до спорту,  але й частково закривав очі на наші хлопчачі «виходки» -  лазити по деревах в шкільному саду, через паркани, кататися з гірок на санках і на лижах – це ми робили з сестрою Наталею залюбки. Наталя всі шкільні роки займалася професійно спортивною гімнастикою, досягнувши рівня майстра спорту з спортивної гімнастики.

Якось так непомітно і виросла я  в цій любові до спорту, до активного  руху, до туризму та подорожей автомобілем.

Сьогодні  це все успішно стає в нагоді, а часто просто допомагає релаксувати при стресах.

Якось зловила себе на думці – сила волі, постійне прагнення  до реалізації задуманого, до перемоги, стресостійкість, завзятість, мужність  - це від тата.

Досить пізно зрозуміла, що в мене чоловічий характер (мої діти вже пішли в школу).

Однак надзвичайно вдячна татові за це – життя не балувало мене, всього прийшлося досягати самотужки. І в нагоді не раз став мій чоловічий характер, сформований  татом.

Тато і ніжність

Тато завжди був і залишається виваженим,  відповідальним, стратегом і тактиком у сім’ї.  Поки не побачила інші варіанти, думала, що так воно у всіх сім’ях має бути.

Тому з  часом теж зрозуміла, що тато нас вчив бути надійними, дбати про власну безпеку та прораховувати життя на декілька кроків вперед.

Одним словом, тато завжди був строгим та без зайвих емоцій. Коли він різко говорив: «Слухай!»  - це означало, що ніяких апеляцій не передбачається в даному питанні.

Метаморфози тата відбулися несподівано:

І ось ми, молода сім’я,  приїжджаємо в Тернопіль до батьків  з місячною донечкою Іванною. Спочатку тато робив нам усім зауваження, що  голосно  розмовляємо далі перехопив на себе функцію приготування їжі та годування внуків, і далі це перетворилося на  ціле дійство безмірної ніжності, ласки, добра та сміху у вихованні наших дітей. Я не впізнавала свого тата-дідуся – це була нянька з няньок. Його прихід на обідню перерву внуки чекали з нетерпінням. Традиційні питання Іванни звучали так: «Де ти буль? Де твоя ашина?» І сьогодні внуки називають мого тата ласкаво – дідусь!

Виявляється, у тата був певний досвід. Він виріс в багатодітній сім’ї, і мав великий досвід вигодовування та вирощування малечі.

Однак всі ці ласки та «усі-пусі» різко змінювалися дорослим підходом та дисципліною, коли внукам виповнювалося 2 роки.

Тоді хитра малеча відчувала зміну ласки на вимогливість, на необхідність слідувати певним правилам поведінки за патерном «якщо буде зроблено ….., тоді ми підемо в парк, поїдемо на дачу і т.д.». Наш дідусь знову зайняв лінію строгого батьківського виховання.

Це й триває зараз – кожна зустріч з моїми батьками, це своєрідний звіт про досягнення як дітей, так і внуків.

Шлях завдовжки в півстоліття